| Статистика |
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
|
Интервью с Олегом Рубанским для газеты "Демократична Україна", 7.08.2009г.
Газета «Демократична Україна», 7.08.2009 р.
«Олег Рубанський: «Вертинський зробив мені багато добра…»»
Розмову з Олегом Рубанським веде Тетяна КРОП.
Коло занять і захоплень Олега Рубанського вражає: поет, бард, організатор та ведучий мистецьких заходів у Літературно-музичному Салоні, засновник фестивалю музично-поетичного мистецтва «Острів», видавець та упорядник, викладач гри на флейті у київській Школі Джазового та Естрадного Мистецтв…
У його репертуарі – авторські й виконавські програми, вистави за творами О.Вертинського, Б.Окуджави, В.Висоцького. Олег пише і пісні на власні вірші, зокрема, для дітей. Малеча полюбила його пісню «Бабай», тож тепер автора часто так і величають. А ще надихає митця поезія В.Жуковського, О.Пушкіна, Ю.Левітанського, О.Шаргородського, С.Черепанова…
Моє знайомство з творчістю Олега Рубанського відбулося в березні цього року, коли в Києві відзначали 120-річчя нашого видатного земляка Олександра Вертинського. Двічі подивившись виставу «Прощальный ужин» за віршами, піснями, листами і спогадами російського шансоньє, яку Олег Рубанський зіграв у театральному салоні театру «Колесо» та на сцені Будинку Актора, винесла найсвітліші враження від вдумливого підходу сучасного інтерпретатора до цих творів.
– Як і коли народилась вистава «Прощальный ужин»? – запитую в Олега Рубанського.
– Творчістю Олександра Вертинського я цікавився з юнацьких років, але спочатку для мене його виконавська манера була незвичною і не завжди зрозумілою. Та поступово я звикав, і важливим чинником стало те, що мої старші товариші з кола київської інтелігенції, ті, хто з пієтетом ставився до творчої спадщини маестро, посприяли моєму заглибленню в цю тему. Це було ще на початку 1980-х років… Ментальність у мене авторська, а будь який автор з’являється не на порожньому місці, він базується на загальному досвіді. Для мене вчителями є Булат Окуджава, Володимир Висоцький і, звичайно ж, – Олександр Вертинський. Так сталось, що – знову-таки завдяки друзям – до мене потрапляли раритетні речі. Я зібрав повну колекцію записів Вертинського. Маю матеріали, котрі ніде не публікувалися. І вже наприкінці тих самих 80-х я досить-таки грунтовно розумівся на цьому матеріалі, зокрема добре знав біографію митця з різними її нюансами, і вже тоді почав виступати з піснями актора. Приготував кілька програм за творами Вертинського. Одна зних, аналітична, пісенно-публіцистична, висвітлює київський період його життя. Вона має назву «Пісні, витоки і проза О.Вертинського». У ній я торкаюся невідомих сторінок біографії Олександра Миколайовича. Затим була постановка самодіяльного київського Експериментального Театру Авторської Пісні «ЕТАП» - «Жёлтый ангел или 35 миллионов аплодисментов» за сценарієм Миколи Чернявського. А на сцені ми працювали вдвох з Оленою Рябинською.
Вистава «Прощальный ужин» народилася восени 1999-го. Прем’єра відбулася в місті Кассіль, в січні 2000-го року, під час моєї першої гастрольної поїздки до Німеччини. Вистава «Прощальный ужин» - гнучка за формою, її можна трансформувати, пристосовувати до ситуації, показувати і у великому залі, і в камерній аудиторії; вона може складатися з одного або двох відділень; я можу працювати і сам – з гітарою та у супроводі гітарної фонограми, і удвох з піаністом. Минулого разу я працював з блискучим піаністом, відомим у джазовому світі музикантом-імпровізатором Сергієм Горюновичем.
– Не маю сумнівів, що в будь-якому варіанті вона цікава, адже наповнена думками, почуттями, переживаннями і є за своєю суттю сповіддю, розмовою із залом на вічно актуальні теми, а головним героєм виступає багатогранна Особистість. Що саме час від часу змінюєте в композиції «Прощального ужина»?
– Вистава складається з пісень, віршів, спогадів та листів Вертинського. Оповідь побудовано від першої особи, в цілому за хронологією, але з ухилами в той чи інший бік, залежно від розвитку фабули. Тематичні блоки вистави можуть взаємозамінюватися. Наприклад, коли йдеться про ранній період творчості героя, я можу виконати не «Маленького креольчика», а «Безноженьку» або заспівати «Попугай Флобер» замість «Бал Господень». Розпочинаю виставу інколи з пісні, а іноді з власного вступу, розмірковувань відносно теми і поступово, непомітно для глядача переходжу до авторського тексту. Коротше кажучи, використовую різні способи подавання матеріалу. Зокрема, і великі новели – «Концерт Сарасате» та «Концерт в городишке Килия» – у різних ситуаціях можуть опускатися, бути заміненими на інші номери. Одну з таких корекцій я недавно зробив, виступаючи у Кременчуці. Там живе родич Віри Холодної, якій Вертинський присвятив багато своїх ранніх творів. З огляду на це в спектаклі прозвучала пісня «Ваши пальцы пахнут ладаном», якої я в «Прощальном ужине» раніше не виконував. Фінальна частина вистави, у якій розгортається київська тема, теж має неоднакову тривалість. У тих куточках світу, де є київська діаспора, я показую великі блоки: читаю «Письмо к самому себе», виконую пісню «Киев – родина нежная»
, озвучую фрагменти з листів, присвячені рідному місту Артиста. Так було, скажімо, у німецьких містах Кассіль, Фульда, де живе багато киян. До речі, у Фульді працює російський культурний центр, його засновником і директором є Тамара Ігорівна Шамо, дочка нашого видатного композитора, класика української естрадної пісні. Діяльність центру активно підтримує бургомістр (на жаль, київська влада не сприяє подібним справам).
– Пане Олеже, а чи вплинув Вертинський на Вас як людину, виконавця?
– Однозначно так. Зовсім недавно я почав над тим замислюватись. Коли аналізую, де я побував, з ким спілкувався, які щасливі хвилини переживав як творча людина, усвідомлюю, що Олександр Миколайович зробив мені дуже багато добра. Я йому безмежно вдячний і буквально фізично відчуваю, як він мені допомагає, веде по життєвій стежині. Якби не його творчість, не було б у моїй долі стількох міст і добрих знайомств у різних країнах.
– Чому кияни так рідко бачать Вашу виставу? Частіше вона йде в інших українських містах та за кордоном.
– До цього спричинюється моя зайнятість – педагогічна, інша робота. Я не професійний актор, хоча з певного часу сценічна робота також стала моїм фахом. У мене є й інші авторські програми, не можна зациклюватися на одній. Є ще одна причина: якби на цю тему був більший попит, безумовно, спектакль міг би йти частіше. На жаль, нині в Києві, розірваному кон’юктурною боротьбою, що нічого спільного не має з культурою, у людей залишається дедалі менше часу для того, аби причащатися суто київського духу високої поезії, авторської пісні. Верства, для якої це є близьким, - надто вузька. Тому часті покази «Прощального ужина» неможливі. 2010-го року, з нагоди 10-річчя вистави, обов’язково зіграю її в травні.
– Знаю, що готуєте до друку збірку своїх віршів.
– Упорядковую її вже десять років… Ідеться, звісно, не про повне зібрання творів, а про сотню віршів. Чесно кажучи, мене спонукають до цього друзі, а я не маю гострої потреби публікуватися. Зараз на першому місці для мене пісня, оскільки це можливість живого спілкування з публікою. Зазвичай під час авторських виступів я читаю і свої поезії. Ніяк не встигаю видати власну книжку ще й тому, що готував і готую збірки друзів – поетів, бардів, які пішли з життя, - Олександра Шаргородського, Довлєта Кєлова, Семена Каца. Вважаю, що сьогодні це важливіше. Та маю надію, що врешті побачить світ і моя поетична книжка. Гадаю, вона матиме назву «Грибний пиріг». Однойменний вірш про природу творчості я написав після смерті Булата Окуджави. Цей твір для мене є концептуальним.
|
| Категория: Мои статьи | Добавил: Baton4 (16.11.2009)
|
| Просмотров: 959
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] |
|
- персональная страница О. Рубанского на сайте POEZIA.ORG
- Сайт памяти Довлета Келова (1955 - 2004)