Некоторые статьи и выдержки из статей:

Александр Шаргородский

«Олег Рубанский (попытка творческого портрета)»

Олег Рубанский появился в клубе авторской песни «Арсенал» после середины 80-х годов. Профессиональный музыкант и педагог, он был и бардом. Первые же его «показы» убедили ветеранов знаменитого клуба: учить «новичка» им нечему. Так и сказал один из них, послушав Олега.
У Олега к тому времени был изрядный запас собственных песен. Было желание писать новые. И среди житейских «урядиц и неурядиц» он ухитрялся это делать.
Его песни отличала, на мой взгляд, какая-то юношеская приподнятость, даже сентиментальность. В иных ранних его песнях было вдосталь «мечты», «души», «сердца»… Но это с лихвой перекрывалось безусловной искренностью автора, его точным вкусом, высокой музыкальной культурой, артистизмом исполнения, умелой режиссурой своих выступлений, когда учитывается не только особенность зала, аудитории, но и сиюминутное настроение зрителя. Ну и конечно, можно сказать и о личном обаянии Олега, которым он никогда не злоупотреблял, не использовал его «вместо», но которое сразу располагало к нему слушателей. И слушательниц.
Особо впечатляли его детские песни, написанные, как на свои стихи, так и на стихи других авторов. Это была не искусная имитация, а подлинное детское чувство, рассказанное, показанное талантливо и потому убедительно. И дети сразу приняли Олега. А знаменитый «Бабай» стал просто на долгие годы brand’ом автора. Понимаю, что список получился громоздким… Но делать нечего. Что было, то было, а главное, есть, сохранилось и умножилось на радость почитателям известного киевского барда.
Я не берусь пересказывать творческую биографию Олега, перечислять гастрольные поездки и лауреатские звания, фестивали авторской песни, где он работал в жюри…
В многолетней работе по подготовке и осуществлению художественных программ известных, как «Литературно-музыкальный Салон Олега Рубанского», проявились способности Олега к режиссуре, умение его подобрать участников этих программ, тактично совместить их друг с другом.
Мне кажется, что новая грань личности автора и исполнителя Олега Рубанского проявилась в той его работе, в которой совместилось многое из перечисленного выше… Словно в одну из своих программ он пригласил… Александра Вертинского.
* * *
Александр Николаевич Вертинский – актёр, литератор… Но в первую очередь он – автор и исполнитель песен (песенок, ариэток?), которые, как считают, породили особый жанр «русского шансона», предугадав авторскую песню.
Музыка Вивальди и Чайковского хранится в нотных партитурах, но каждый новый исполнитель предлагает свою трактовку, интерпретацию.
Песни знаменитого уроженца Киева остались в авторских партитурах, в многочисленных записях на грампластинках. К сожалению, видеозаписей (киносъёмок) его выступлений нет. Сохранились только фотографии, по которым можно как-то представить Вертинского-исполнителя. (Правда, есть советские фильмы 50-х годов, в которых снялся Александр Николаевич; они сохранили для нас его актёрское мастерство и редкое мастерство «саморежиссуры».)
Слава, популярность Вертинского привлекала многих исполнителей (Борис Гребенщиков, Андрей Макаревич, Сергей Голицын и другие). Каждый исполнитель его песен по-своему решал, где кончается партитура и начинается трактовка. Пресловутая «лёгкость жанра» давала, как будто, право на разнообразие и свободу, что породило великое множество прочтений, от старательного копирования манеры автора (даже знаменитого «вертинского» аристократического грассирования) до эксцентричности, внесения изменений в мелодию, не авторских смысловых интонаций.
Олег Рубанский шёл к песням Вертинского долго, кропотливо создавая своё исполнительское истолкование каждой песни. Уйдя от школярского копирования самого Вертинского, он в то же время не искажает авторского стиля и замысла, по-своему доносит его до зрителя. Одним из результатов его работы стал аудио альбом «Детский городок». Показательно, что в начале своего альбома Олег Рубанский применяет смелый режиссёрский приём: не боясь сравнения с блестящим авторским исполнением, помещает перед своей записью песни «Я сегодня смеюсь над собой»… фрагмент записи самого Вертинского.
А музыка Рубанского к стихам Вертинского, которые сам автор не успел сделать песнями («Детский городок», «Киев – родина нежная») – ещё одно доказательство глубины и точности его проникновения…
Но особо поразил лично меня моно спектакль Олега Рубанского «Прощальный ужин», состоящий только из песен, стихов, писем, воспоминаний самого Вертинского. Работая в традициях театра одного актёра, он создаёт действие, в котором без грима и декораций, без строгой хронологии и даже, кажется, без сюжета дарит зрителю ощущение встречи, общения с Александром Николаевичем Вертинским, человеком разносторонне одарённым, умным, ироничным, прожившим непростую жизнь на родине, за границей и снова на родине…
Не раз, посмотрев этот спектакль (и даже предваряя его по просьбе Олега вступительным словом), я всё больше убеждался, что дело не только в проникновении Олега в мир творчества Вертинского…
Да и собственные авторские программы Рубанского убеждают меня, что встреча с Вертинским не прошла для Олега бесследно. И это не просто влияние. По-моему, это резонанс…

Киев, ноябрь-декабрь 2001 года. Шаргородский Александр Анатольевич (1947 – 2004) – поэт, публицист, учёный-изыскатель в области экологии, ликвидатор аварии на Чернобыльской АС 

Салоны - это искусство для немногих

Происходит резкая поляризация искусства, его размежевание на массовое и элитарное. Массовое, коммерческое рвётся в концертные залы и умело въедается в душу теле- и радиорекламой, хит-парадами и сенсациями. Элитарное, отстраняясь от шума, уединяется со своими верными ценителями в небольших зальчиках, в салонах искусств. Мне хочется рассказать об одном из них - Литературно-музыкальном Салоне, который ведёт киевский автор и исполнитель песен Олег Рубанский. Раз в две недели, по средам, он открывает свои двери в небольшом полуподвале на улице Карла Маркса.
Идея литературно-музыкального салона не нова. Важно создать атмосферу общения и праздника. Ненавязчивая, мягкая манера Олега, его умение находить нужную тональность для каждого вечера были оценены посетителями Салона, и он приобрёл популярность в кругах киевской интеллигенции. Вечера Вертинского, Визбора, киевских поэтов, музыкантов и певцов выделили Салон Рубанского из большого числа новых киевских салонов и сделали ему доброе имя. Без особых претензий этот маленький Салон помогает нам выстоять на крутых поворотах истории, сохранить круг друзей и духовность.

Анатолий Лемыш "Всеукраинские Ведомости" 9.06.1994

============

Киевская авторская песня ещё жива... в Салоне у Олега Рубанского (фрагмент)


...Завсегдатаи называют это место "Салон Олега Рубанского". Здесь раз в две недели проводятся песенно-литературные вечера. "Стержнем" здесь является Олег РУбанский - поэт, музыкант, лауреат многих фестивалей авторской песни. Но дело, конечно, не в титулах, а в самой личности Олега. Кажется, что в его присутствии вульгарная тусовка как-то неуместна, и слушатели никогда не уходят с пустотой в сердце.
...На вечер закрытия сезона, который затянулся почти до полуночи, Олегу Рубанскому удалось собрать большинство из тех, кто выступал в Салоне в этом году. О впечатлении, поверьте, рассказать невозможно. Это, действительно надо видеть и слышать...
-Мне никто не дан Здесь в соглядатаи,- Ненавижу тень шуструю. Мне никто не пан,- Что хочу, то знаю, Так, как я хочу, чувствую!..
-Нищей птице - ни крошки хлеба. Сердцу будто игла насквозь: Велика ли его потреба? Лишь бы небо в пору пришлось...
-И люди там застенчивы и мудры, И небо там, как синее стекло, И мне, уставшему от лжи и пудры, Мне было с ними тихо и светло...
...Спасибо, Олег Рубанский, хранитель песенной музы! Спасибо всем, кто поддерживает атмосферу этого замечательного места. До новых встреч в "Салоне Олега Рубанского"!

Николай Чернявский (кандидат технических наук)
Наталья Лигачёва
"Киевские Ведомости" 23.06.1995

"Какое счастье жить на этом дивном свете..."

- так начинается одно из стихотворений Олега Рубанского - автора и исполнителя, музыканта и педагога, организатора и ведущего киевского Литературно-музыкального Салона. В минувшем году исполнилось 20 лет с того момента, как Олег Рубанский стал работать в "лирико-драматическом направлении музыкально-поэтического творчества" - такое небанальное название даёт он жанру, чаще и проще называемому "авторской песней".
11 января 2003 года О.Рубанский выступил в Доме актёра и представил новый авторский альбом "Песня о вере". В концерте были представлены стихи и песни разных лет, а также песни из нового альбома. ...Душе поэта непросто найти тихую гавань среди бушующей стихии обыденности. Названия песен О.Рубанского - "Песня о вере", "Песня о надежде", "Песня о моей любви", - не случайны. Невольно вспоминаются слова апостола Павла из первого послания коринфянам: "А теперь пребывают сии три: вера, надежда, любовь; но любовь из них больше".
"Счастье, право же, не спор со стихией, а предчувствие бессмертья души..." - строчка из песни "Состояние" возвращает к началу заметки. Вера, надежда, любовь, счастье - эти вечные слова обрамляют портрет Олега Рубанского.

Денис Голубицкий
"Авторская песня в Киеве" N 22, Февраль 2003

Песни, знакомые с детства вновь звучали в Касселе


KASSEL. 9 апреля собравшиеся тепло встречали своего давнего знакомого – киевского барда Олега Рубанского. (Первый раз он успешно выступал в клубе в 2000 г.) Кассель – пятый по счёту город в гастрольном турне Олега, ещё предстоит восемь выступлений в Германии и Австрии. Его концерты построены по-разному, даже спектакли не похожи один на другой. В этом одна из составляющих успеха Олега Рубанского. «Я отношусь к своим выступлениям, как к штучной работе, сложной и трудоёмкой. В этом я выражаю своё отношение к аудитории, к своему «ремеслу» и к той духовной ауре, которая возникает при нашем общении», - говорит он.
В перевом отделении Олег представил моноспектакль «Прощальный ужин» по письмам, воспоминаниям, стихотворениям и песням А.Вертинского. В спектакле отражены разные периоды жизни этого незаурядного человека: годы на родине, в эмиграции и снова на родине. Творчество великого барда А.Вертинского привлекало Олега с юности. Он много лет работал над созданием такой программы, в которой песни знаменитого «бродяги и артиста» получат новую жизнь. Благодаря своей искренности, тонкому вкусу и артистизму Рубанскому удалось создать собственное истолкование каждой песни, сохраняя стиль и замысел автора. На одно из стихотворений Вертинского, не успевшее стать песней при его жизни, Рубанский написал прекрасную музыку. Песня «Киев – родина нежная», прозвучавшая в моноспектакле, была близка каждому:

Я хожу по родному городу,
Как по кладбищу юных дней.
Каждый камень я помню смолоду,
Каждый куст вырастал при мне.

Во втором отделении О.Рубанский исполнял песни киевских авторов и свои. Особенно понравилась слушателям ироничная песня Олега о его первом посещении Германии. Многие увидели в ней себя, свои первые проблемы и маленькие победы.
Несомненно, во время концерта Олег Рубанский сумел подарить зрителям часть своей души, своего сердца в ответ (как он отметил) на теплоту и отзывчивость, отличающие кассельскую публику.

Лариса Чернина
Ж-л «Переселенец», N 4, апрель 2006 (Германия)



Дива пасхального тижня
Бардівська правда Олега Рубанського

За твердженням священнослужителів та народним повір”ям, світлий тиждень пасхальний – це час відкритих воріт до раю... Певно, це якраз той час, коли душа простого мирянина, в буденному житті по вінця зануреного в суєту, так мирно і по-людськи, по-земному і дуже доречно прагне спокою... Але, попри ці світлі прагнення, ми підганяємо один одного і біжимо далі... Щоб не відстати від, часом просто несамовитого, нестримного ритму життя. І тоді вже нам не до розмірковувань про райські ворота...
Та на превелике щастя трапляються ще в цьому світі дива, коли раптом, неждано-негадано ти вимушений зупинитись, приголомшено озираючись: що це було? Хай навіть на якусь мить, але все ж таки припиняється ота марафонська біганина, і свідомість чітко і точно розставляє усі крапки над "і”. Саме таким дивом – не інакше – хочеться назвати вечір-зустріч із творчою людиною, визнаним в Україні та за її межами виконавцем авторських пісень Олегом Рубанським.
І хочеться вірити, що ця символічна зустріч неспроста відбулася саме на пасхальному тижні, і дуже хочеться сприймати її як якийсь особливий добрий знак від Всевишнього...
Надто вже глибоко западають слова і мелодії авторських пісень у душу, легко і ненав”язливо починають володіти свідомістю і... переконують.
Деякі біографічні відомості
Олег Сергійович Рубанський народився і виріс в Олевську. Закінчив тут дві школи – загальноосвітню №2 та музичну. Затим навчався у житомирському музучилищі по класу флейти. Потім вдосконалював свій музичний фах у житомирській обласній філармонії,
Певний термін учителював в олевській музичній школі.
Після закінчення київського Державного інституту культури залишився в Києві і в даний час працює старшим викладачем, завідуючим відділом духових і ударних інструментів київської Школи джазового та естрадного мистецтв. З 1992 р. – організатор та ведучий Літературно-музичного Салону в Києві. Є лауреатом, почесним гостем та членом журі багатьох українських та міжнародних фестивалів авторськоі пісні. Виступав у різних країнах близького та віддаленого зарубіжжя.
...Ведуча вечора-зустрічі Д.В.Халімончук так невимушено й просто (справжній професіонал!) бесідує з головним учасником прямо на сцені. Запитання загалом стосуються музики, творчості. Надходять також записки із залу. А в них – щира цікавість, чому, наприклад, відомий нині автор-виконавець Олег Рубанський так рідко приїздить у своє рідне місто, адже маршрут Олевськ – Київ, Київ – Олевськ не такий уже й недосяжний. Він доволі знайомий і близький кожному з нас.
...За вікном вагона чи маршрутки проминають ліс, поле, низини і пагорби. Колеса, мов нитку, "намотують” километри дороги, а наші думки то випереджають швидкий транспорт, то навпаки, повертаються назад у відправну точку. Олевськ – Київ, Київ – Олевськ... Ніби в цілому світі й існують лише два цих міста, обидва дуже дорогі серцю. І займають вони там однакове місце – що помпезна, розкішна й цивілізована столиця, що тихий і скромний, але такий чарівний районний центр на Поліссі... Однаково милі серцю таємничі ліси і тьмяні болота Житомирщини, розкішні луги і сонячні кручі Київщини. Але в цю безкінечну підсвідому любов неспроста вливається сум, про який барду просто несила змовчати.
О.С.Рубанський розповів, що в числі його друзів, однодумців, одержимих творчістю, – люди різних професій. Є серед них, наприклад, льотчики. Романтиків, природно, поєднує чистота почуттів і помислів, висота душ. І саме романтики неба повідали йому, своєму другові, те, що бачать "під крилом літака” – як змінилася карта Полісся, як поріділи лісові масиви, котрі нещадно вирубуються – вигляд зовсім інший, невтішний...
"Може, десь він і є, синій птах, тільки ти не покинь нас, лелеко...” – підсумовує автор у "Древлянській пісні”.
Твори О.Рубанського – це, як сам пояснює, життєві епізоди, тобто те, що пережито, що, на погляд обивателя, здавалося б, зовсім буденне, але на романтика справляє враження, дивує, не дає спокою, не відпускає, доки не виллється в рядках, у нотах, у гітарних струнах.
Зі сцени линуть у зал "Посвящение женщине”, "А солнце – слева...”, "Женщина купила корыто”, "Вот моё крыло”, "Уходи, Бабай!”, "Про жабенятко”...
Оплески гарячі і щирі...
-Ви своєю світлою аурою наповнюєте цей зал, - констатує виконавець, - я заряджаюся цією позитивною енергією...
Твори, що прозвучали того вечора, є лише краплинкою творчого доробку Олега Рубанського. Його пісні зібрані в компактдисках, та аудіокасетах, а їхні тексти вміщені на декількох інтернетівських сайтах.
-Авторська пісня для мене – зізнається бард – це щастя, це моє друге "я”, це спосіб життя...
Мимоволі хочеться доповнити цей ряд: бардівська творчість Олега Рубанського – це професіоналізм високого гатунку, це високе мистецтво, це, за висловом романтиків неба, найвищий пілотаж.
Щасливцям-учасникам зустрічі був подарований іще один сюрприз. Як уже зазначалося, О.Рубанський за фахом – флейтист. Під фортепіанний акомпанемент Діни Вікторівни Олег Сергійович виконує на флейті мелодію з опери Х.В.Глюка "Орфей і Евридіка” та власну композицію.
Така знайома чарівна мелодія... І хто сказав, що цариця музики – скрипка? Вона неодмінно має поділитися троном із флейтою. Ллється прекрасна музика, а з душею коїться щось неймовірне: розм”якла, розчулена, раптом неслухняно розплакалася, нехтуючи всіма правилами етикету... Даремна спроба – зупинити отой нестримний, бурхливий потік солоно-солодких, холодно-гарячих сліз... Що ж, нехай поплаче-очиститься. Від ран, кривд, образ і принижень... І джерело терпіння й любові, що, здавалося, вже зовсім пересохло, раптом знову задзюрчить, запульсує...
В запрошеннях на вечір-зустріч з О.Рубанським зазначалося: вхід вільний. Автор-виконавець зробив великий подарунок землякам-олевчанам своїм концертом. І, безсумнівно, ця зустріч-бесіда, зустріч-концерт, зустріч-сповідь духовно збагатила всіх її учасників. І хочеться вірити: те, що ця диво-зустріч сталася на пасхальному тижні, є знаменням. І хочеться проголосити: о мить прекрасна, зупинись! І хочеться зізнатися: це велика честь, що ми народилися в одному місті, в чарівному і ні з чим не зрівнянному куточку Поліського краю.
...Незабутня зустріч-сповідь. Сповідь перед самим собою, перед власною совістю. Зустріч-застереження – не піддатися спокусі привабливого фальшиво-престижного життя... Зустріч-катаклізм, що викликає струс душі. І ти неодмінно замислюєшся, а чи достоїн постати, як прийде час, перед воротами раю?

Лариса Жабинець
"Зорі над Убортю”. Громадсько-політична газета Олевського району Житомирської області
 

Сергей Черепанов (поэт, публицист, правозащитник)
Из выступления на Бенефисе Олега Рубанского, 19.12.2007, киевский Дом Актёра. Фрагмент

...Стихотворение «Киев - родина нежная» - одно из лучших произведений А.Н.Вертинского, удивительное, трепетное.
Впрочем, понял я это не сразу.
Поначалу стихи эти казались простенькими, провинциальными. Я и внимания на них не обратил. Более того, наступило время, когда именно из-за этого стихотворения я чуть было не перечеркнул для себя все творчество Александра Николаевича. Из-за одной-единственной строчки, показавшейся мне пошлой и жеманной, я, начинающий стихотворец, неожиданно разлюбил его, как поэта, «Киев – родина нежная». - Вот уж действительно, думал я, пошлятина – «Нежная…». Поленился, видать, мэтр. А впрочем, чего требовать от провинциального поэта, зараженного Северяниным, кабацкой попсой и романсом…
Оказалось, надо прожить жизнь, прощаться, теряя друзей и близких, и уезжать, в том числе и навсегда, и возвращаться, теперь уже точно - к единственному месту во Вселенной, чтобы умолкнуть от неожиданности сего эпитета, лучшего из всех, «киевских».
Может быть, так нельзя говорить, но оно так хорошо, так вдохновенно, является такой вершиной его творчества, что мне иногда кажется – Александр Николаевич родился и вырос в Киеве для того, чтобы написать эти строки.
Олег Рубанский написал к ним музыку и появился подлинный шедевр. Лучшего исполнителя и соавтора произведений Вертинского я не знаю. Наверное, Олег живет и работает в Киеве для того, чтобы вернуть, сберечь наследие мастера для нынешнего и будущего поколений.

Мне радостно говорить об этом еще и потому, что Олег воспринял традиции А.Н. Вертинского в наиболее полном, духовном выражении. Труды по созданию Литературно-музыкального салона – мы недавно отмечали 15-летие – сродни концертной деятельности А.Н. в Париже и Шанхае, бескорыстная помощь друзьям, столь характерная для А.Н. – благотворительные концерты, издание поэтических сборников, подготовка музыкальных альбомов, помощь молодым авторам, работа в жюри песенных фестивалей. А.Н. воспитал двух замечательных актрис, и мы видим, как уверенно входит в мир искусства Глеб Олегович Рубанский…
И все же важнее всего – преемственность творческая, диалог. Путь, по которому идет Олег – это путь крепнущего мастерства, растущей ответственности, сострадания и любви. То лучшее, что воспринято им у А.Н. Вертинского, у всей отечественной музыкальной и поэтической культуры.
Прежде чем Вы услышите «Древлянскую песню» - одну из недавних и, на мой взгляд, – лучших работ О.С.Рубанского, пользуясь правом участника концерта, позвольте прочесть стихотворение, написанное в творческом диалоге…

Киев – родина нежная (А.Н.Вертинский)
Тільки ти не покинь нас, лелеко. (О.Рубанский)

Не нежная родина – Киев.
Панует бетон и асфальт.
Закатаны парки,
Замучены схилы...
О, бедная память, оставь!

Оставь меня! Будет пророчить!
Почто Щекавица в слезах?
О, память!..
В глаза заповедных урочищ
Гляжу я – и прячу глаза.

Не видеть, не видеть, не видеть…
Не чуять, как криком кричит…
- О, Кие! Сестру нашу, Лыбедь!…
Упрятали. – Слезы на виях…
- Заржавели наши мечи…

Не нежная родина…
Скорый
Грядет за разором позор.
Не помнящим Голодомора
Запомнится Городомор.

И будет нам горько признаться,
Что мы и свели на убой...
Не пойте о Городе, братцы.
Олег! О лелеке не пой.

Не нежная «родина нежная»!
В затылок и в сердце стучит
Набатом
Безмежным, безбрежным
Над Лево- и Правобережьем…
Не нежная нене…
Олеже!
Молчи… Помолчи!
Не молчи!!!


* * *
...Есть поэзия горняя. Та, что ложится на сердце, и музыка рождается сама собой, и звучит не прерываясь, и хочется возвращаться и читать, как молитву, петь, как псалом.
«Древлянська пісня» Олега Рубанского.
Олег поёт, - а я слушаю и словно уплываю вместе с ним по тихой полесской речушке, и он поначалу пытается утешить меня: - «Може, в світі і є вороги, та для щастя і миру доволі». – Но только поначалу – потому как и там, на севере, как и по всей Украине – беда, «і жадоба людська, і зневіра...»
Олег поёт, а я думаю о том, что многое можно пережить, перебороть – страна молодая, научимся, вот только бы не перейти грань, за которой земле нашей уже не выдержать – «...ріки міліють в світах, і вже падає ліс недалеко…» - И становится страшно – Киев! – вот он весь передо мною – Киев! – будто и не чувствует даже, не догадывается, что ждёт его, что грядёт...

Олег поёт, - а я прихожу в себя, перевожу дыхание, будто поднялся на Гору. И о многом уже не прошу, смиренно молю-благаю, повторяя за ним:

«Може, десь він і є – синій птах…
Тільки ти не покинь нас, лелеко».

Сергей Черепанов. Фрагмент из статьи «Городомор». Журнал «Радуга» N 4. Киев 2008

«Домашние концерты»

Олег Рубанский – Актёр от авторской песни. Он, как никто, прочувствовал театральную природу искусства бардов, «третий текст», как назвал исполнительское мастерство Александр Мирзаян. Первый текст – Слово, второй – Музыка. Олег умеет донести до слушателя и то, и другое с филигранным мастерством. Недаром он – бессменный ведущий детского костра в бард-лагере. Дети, с удовольствием «принимающие» у себя других авторов, «Бабая» хотят слушать только от «дяди Олега». Потому что «так никто не споёт». Мне остаётся повторить эти слова за детьми и добавить, что в репертуаре Олега очень много песен, как знакомых нам (в том числе – песни Вертинского), так и неизвестных.
Мы мало знаем киевских авторов и исполнителей. Они – нечастые гости в наших краях, особенно теперь. И приезд Олега Рубанского – настоящий подарок для обнинских любителей авторской песни любого возраста. Приходите на его концерт для взрослых 8 ноября в 17 ч. в ДК ФЭИ. А 9 ноября в 12 ч. приводите сюда своих детей – слушать и петь о доброте и смелости, любви и верности.

Оксана Рачкулик. Бюллетень «Поэтическая песня в Обнинске». Ноябрь 2008 г. (г.Обнинск, Калужская обл.)

Газета «Демократична Україна», 7.08.2009 р.
«Олег Рубанський: «Вертинський зробив мені багато добра…»»
Розмову з Олегом Рубанським веде Тетяна КРОП.

Коло занять і захоплень Олега Рубанського вражає: поет, бард, організатор та ведучий мистецьких заходів у Літературно-музичному Салоні, засновник фестивалю музично-поетичного мистецтва «Острів», видавець та упорядник, викладач гри на флейті у київській Школі Джазового та Естрадного Мистецтв…

У його репертуарі – авторські й виконавські програми, вистави за творами О.Вертинського, Б.Окуджави, В.Висоцького. Олег пише і пісні на власні вірші, зокрема, для дітей. Малеча полюбила його пісню «Бабай», тож тепер автора часто так і величають. А ще надихає митця поезія В.Жуковського, О.Пушкіна, Ю.Левітанського, О.Шаргородського, С.Черепанова…
Моє знайомство з творчістю Олега Рубанського відбулося в березні цього року, коли в Києві відзначали 120-річчя нашого видатного земляка Олександра Вертинського. Двічі подивившись виставу «Прощальный ужин» за віршами, піснями, листами і спогадами російського шансоньє, яку Олег Рубанський зіграв у театральному салоні театру «Колесо» та на сцені Будинку Актора, винесла найсвітліші враження від вдумливого підходу сучасного інтерпретатора до цих творів.
– Як і коли народилась вистава «Прощальный ужин»? – запитую в Олега Рубанського.
– Творчістю Олександра Вертинського я цікавився з юнацьких років, але спочатку для мене його виконавська манера була незвичною і не завжди зрозумілою. Та поступово я звикав, і важливим чинником стало те, що мої старші товариші з кола київської інтелігенції, ті, хто з пієтетом ставився до творчої спадщини маестро, посприяли моєму заглибленню в цю тему. Це було ще на початку 1980-х років… Ментальність у мене авторська, а будь який автор з’являється не на порожньому місці, він базується на загальному досвіді. Для мене вчителями є Булат Окуджава, Володимир Висоцький і, звичайно ж, – Олександр Вертинський. Так сталось, що – знову-таки завдяки друзям – до мене потрапляли раритетні речі. Я зібрав повну колекцію записів Вертинського. Маю матеріали, котрі ніде не публікувалися. І вже наприкінці тих самих 80-х я досить-таки грунтовно розумівся на цьому матеріалі, зокрема добре знав біографію митця з різними її нюансами, і вже тоді почав виступати з піснями актора. Приготував кілька програм за творами Вертинського. Одна зних, аналітична, пісенно-публіцистична, висвітлює київський період його життя. Вона має назву «Пісні, витоки і проза О.Вертинського». У ній я торкаюся невідомих сторінок біографії Олександра Миколайовича. Затим була постановка самодіяльного київського Експериментального Театру Авторської Пісні «ЕТАП» - «Жёлтый ангел или 35 миллионов аплодисментов» за сценарієм Миколи Чернявського. А на сцені ми працювали вдвох з Оленою Рябинською.
Вистава «Прощальный ужин» народилася восени 1999-го. Прем’єра відбулася в місті Кассіль, в січні 2000-го року, під час моєї першої гастрольної поїздки до Німеччини. Вистава «Прощальный ужин» - гнучка за формою, її можна трансформувати, пристосовувати до ситуації, показувати і у великому залі, і в камерній аудиторії; вона може складатися з одного або двох відділень; я можу працювати і сам – з гітарою та у супроводі гітарної фонограми, і удвох з піаністом. Минулого разу я працював з блискучим піаністом, відомим у джазовому світі музикантом-імпровізатором Сергієм Горюновичем.
– Не маю сумнівів, що в будь-якому варіанті вона цікава, адже наповнена думками, почуттями, переживаннями і є за своєю суттю сповіддю, розмовою із залом на вічно актуальні теми, а головним героєм виступає багатогранна Особистість. Що саме час від часу змінюєте в композиції «Прощального ужина»?
– Вистава складається з пісень, віршів, спогадів та листів Вертинського. Оповідь побудовано від першої особи, в цілому за хронологією, але з ухилами в той чи інший бік, залежно від розвитку фабули. Тематичні блоки вистави можуть взаємозамінюватися. Наприклад, коли йдеться про ранній період творчості героя, я можу виконати не «Маленького креольчика», а «Безноженьку» або заспівати «Попугай Флобер» замість «Бал Господень». Розпочинаю виставу інколи з пісні, а іноді з власного вступу, розмірковувань відносно теми і поступово, непомітно для глядача переходжу до авторського тексту. Коротше кажучи, використовую різні способи подавання матеріалу. Зокрема, і великі новели – «Концерт Сарасате» та «Концерт в городишке Килия» – у різних ситуаціях можуть опускатися, бути заміненими на інші номери. Одну з таких корекцій я недавно зробив, виступаючи у Кременчуці. Там живе родич Віри Холодної, якій Вертинський присвятив багато своїх ранніх творів. З огляду на це в спектаклі прозвучала пісня «Ваши пальцы пахнут ладаном», якої я в «Прощальном ужине» раніше не виконував. Фінальна частина вистави, у якій розгортається київська тема, теж має неоднакову тривалість. У тих куточках світу, де є київська діаспора, я показую великі блоки: читаю «Письмо к самому себе», виконую пісню «Киев – родина нежная»
, озвучую фрагменти з листів, присвячені рідному місту Артиста. Так було, скажімо, у німецьких містах Кассіль, Фульда, де живе багато киян. До речі, у Фульді працює російський культурний центр, його засновником і директором є Тамара Ігорівна Шамо, дочка нашого видатного композитора, класика української естрадної пісні. Діяльність центру активно підтримує бургомістр (на жаль, київська влада не сприяє подібним справам).
– Пане Олеже, а чи вплинув Вертинський на Вас як людину, виконавця?
– Однозначно так. Зовсім недавно я почав над тим замислюватись. Коли аналізую, де я побував, з ким спілкувався, які щасливі хвилини переживав як творча людина, усвідомлюю, що Олександр Миколайович зробив мені дуже багато добра. Я йому безмежно вдячний і буквально фізично відчуваю, як він мені допомагає, веде по життєвій стежині. Якби не його творчість, не було б у моїй долі стількох міст і добрих знайомств у різних країнах.
– Чому кияни так рідко бачать Вашу виставу? Частіше вона йде в інших українських містах та за кордоном.
– До цього спричинюється моя зайнятість – педагогічна, інша робота. Я не професійний актор, хоча з певного часу сценічна робота також стала моїм фахом. У мене є й інші авторські програми, не можна зациклюватися на одній. Є ще одна причина: якби на цю тему був більший попит, безумовно, спектакль міг би йти частіше. На жаль, нині в Києві, розірваному кон’юктурною боротьбою, що нічого спільного не має з культурою, у людей залишається дедалі менше часу для того, аби причащатися суто київського духу високої поезії, авторської пісні. Верства, для якої це є близьким, - надто вузька. Тому часті покази «Прощального ужина» неможливі. 2010-го року, з нагоди 10-річчя вистави, обов’язково зіграю її в травні.
– Знаю, що готуєте до друку збірку своїх віршів.
– Упорядковую її вже десять років… Ідеться, звісно, не про повне зібрання творів, а про сотню віршів. Чесно кажучи, мене спонукають до цього друзі, а я не маю гострої потреби публікуватися. Зараз на першому місці для мене пісня, оскільки це можливість живого спілкування з публікою. Зазвичай під час авторських виступів я читаю і свої поезії. Ніяк не встигаю видати власну книжку ще й тому, що готував і готую збірки друзів – поетів, бардів, які пішли з життя, - Олександра Шаргородського, Довлєта Кєлова, Семена Каца. Вважаю, що сьогодні це важливіше. Та маю надію, що врешті побачить світ і моя поетична книжка. Гадаю, вона матиме назву «Грибний пиріг». Однойменний вірш про природу творчості я написав після смерті Булата Окуджави. Цей твір для мене є концептуальним.